У сузір'ї Дракона, за 4300 світлових років від Землі (відстань визначена місією Gaia), помирає зірка. Те, що залишилося після неї, — туманність Котяче Око, NGC 6543, один із найскладніших за структурою об'єктів, які коли-небудь фотографували телескопи.

Новий знімок об'єднав можливості двох космічних обсерваторій ESA — Hubble та Euclid. Кожна дивиться на туманність по-своєму: одна занурюється у деталі центру, інша показує, що оточує цю сцену зоряної смерті. Разом вони дають картину, яку жоден з телескопів окремо отримати не міг.

Зірка, що скидає оболонки

Планетарні туманності отримали свою назву випадково — через круглу форму, яку astronomes бачили у ранні телескопи, її сплутали з дисками планет. До зірок чи галактик це не мало жодного стосунку.

Насправді це газ, який зірка скидає на завершальних етапах свого життя. Коли зоря вичерпує паливо в ядрі, її зовнішні шари відриваються і розлітаються в простір, а те, що залишається від ядра, підсвічує цей газ зсередини.

Котяче Око — один із найяскравіших прикладів такого процесу. Складна багатошарова структура туманності десятиліттями приваблює увагу астрономів саме тому, що дозволяє в деталях розгледіти, як саме зірка втрачає речовину.

Відкриття 1864 року: газ, а не зірка

Саме на прикладі NGC 6543 у 1864 році вперше довели, що планетарні туманності — це не зірки й не галактики, а гарячий розширюваний газ.

Ключем стала спектроскопія. Аналіз спектра світла туманності показав випромінювання окремих молекул — ознаку, характерну саме для газу, а не для суцільного зоряного диска. Це відкриття розмежувало два класи об'єктів, які раніше плутали між собою, і заклало основу для розуміння того, як завершується життя зірок середньої маси.

Hubble: скам'янілий літопис у серці туманності

Hubble сфотографував саме осердя туманності у видимому світлі з високою роздільною здатністю. У кадрі — концентричні оболонки газу, струмені високошвидкісного викиду та щільні вузли речовини, сформовані ударними хвилями.

Ці структури вважають своєрідним "скам'янілим літописом" — записом окремих епізодів втрати маси зіркою на її останніх стадіях. Кожна оболонка, ймовірно, відповідає окремому періоду, коли центральна зірка скидала черговий шар речовини.

Euclid: ореол і тисячі галактик на фоні

Euclid, місія, створена насамперед для картографування далекого Всесвіту, зафіксувала Котяче Око в рамках своїх глибоких оглядів неба. У широкому полі зору телескопа, яке охоплює й видиме, й ближнє інфрачервоне світло, навколо яскравого центру туманності видно ореол — газові дуги, що розлетілися від зірки ще раніше, до того як сформувалась основна структура в центрі.

За цим ореолом проступає задній план — тисячі далеких галактик, які потрапили в те саме поле зору.

Поєднання знімків Hubble і Euclid показує не лише вишукану структуру самої туманності, а й ширший контекст: локальний процес зоряної смерті постає на тлі найвіддаленіших ділянок космосу, які досліджує Euclid. Це рідкісний випадок, коли деталізований портрет одного об'єкта і карта глибокого Всесвіту опиняються в одному кадрі.