Астрономи вперше зафіксували рентгенівське випромінювання від об'єкта AT 2016blu — зорі в галактиці NGC 4559, яку роками класифікували як "самозванця наднової" (SN impostor). Так називають зорі, що переживають потужні спалахи, схожі на вибух наднової за яскравістю, але при цьому не руйнуються повністю. Нове дослідження показує: спалахи AT 2016blu пов'язані не з нестабільністю самої зорі, а з подвійною системою, у якій присутній компактний об'єкт — нейтронна зоря або чорна діра.
Що таке AT 2016blu і чим вона незвичайна
Головна зоря системи — яскрава блакитна змінна (luminous blue variable, LBV), масивна й нестабільна зоря, що періодично викидає значну частину своєї речовини у вигляді потужного зоряного вітру. Маса цієї зорі оцінюється щонайменше в 33 сонячні. З 2012 по червень 2026 року в системі зафіксували 27 квазіперіодичних спалахів із характерним інтервалом приблизно 113 днів. Регулярність такого циклу наштовхнула дослідників на думку про подвійну систему з витягнутою (ексцентричною) орбітою: коли компактний супутник проходить точку найбільшого зближення з партнером (періастрон), він захоплює речовину з її зоряного вітру, і система спалахує.
Як рентген підтвердив гіпотезу про акрецію
Ключовим доказом стали спостереження космічної рентгенівської обсерваторії Chandra. Виявилося, що телескоп випадково спостерігав ту саму ділянку неба ще у 2001-2002 роках — задовго до першого задокументованого спалаху AT 2016blu у 2012 році. Але в стекованих архівних даних жодного рентгенівського сигналу не виявили: тоді джерело мовчало.
Все змінилося, коли дослідники, спостерігаючи за видимою змінністю зорі, спрогнозували час чергового спалаху і подали заявку на спрямоване спостереження Chandra (Target of Opportunity). У березні 2026 року телескоп зафіксував джерело у п'яти близько розташованих за часом сеансах спостережень. Розрахована рентгенівська світність склала log L_X ≈ 38,64 ± 0,11 (близько 4,4×10³⁸ ерг за секунду), а темп акреції речовини — не менше 8×10⁻⁸ маси Сонця на рік. Ці показники узгоджуються з наявністю компактного супутника, на який падає речовина з вітру масивної зорі-донора.
Чому це важливо: новий тип рентгенівської подвійної
Дослідники роблять висновок, що AT 2016blu — перший відомий випадок, коли спалахи LBV, класифікованої як самозванець наднової, пояснюються переривчастою акрецією на компактний об'єкт. Фактично система являє собою масивну рентгенівську подвійну (high-mass X-ray binary) — клас систем, у яких масивна зоря-донор віддає речовину компактному об'єкту-компаньйону.
Найближчий відомий аналог — система SN 2010da, яку також колись зараховували до самозванців наднових, а згодом визнали рентгенівською подвійною. Проте там роль донора виконує червоний надгігант, тоді як в AT 2016blu донор — яскрава блакитна змінна. Це робить AT 2016blu унікальним прикладом того, як спостереження за спалахами масивних нестабільних зір із часом можуть переписати їхню класифікацію: з окремих непередбачуваних об'єктів на компоненти подвійних систем із передбачуваним, хоч і рідкісним, ритмом активності.
Подальші спостереження таких систем можуть допомогти зрозуміти, наскільки поширений цей механізм серед інших об'єктів, які досі вважалися звичайними самозванцями наднових, і скільки з них насправді приховують компактного супутника.
