На відстані 4300 світлових років від нас вмираюча зірка залишила після себе одну з найскладніших структур у Всесвіті — туманність Котяче Око (NGC 6543). Саме тут ще у 1864 році вперше було доведено, що планетарні туманності — це не зірки, а розширюючий газ, скинутий зіркою на останніх етапах життя.
Новий знімок поєднує можливості двох телескопів. Hubble заглядає у саме серце туманності: концентричні оболонки, струмені газу та щільні вузли, сформовані ударними хвилями — ніби скам'янілий літопис того, як зірка шар за шаром скидала свою речовину в космос. Euclid дивиться ширше: у його інфрачервоному полі зору видно зовнішній ореол туманності — газові дуги, викинуті зіркою ще до утворення центральної структури — а за ними, на задньому плані, тисячі далеких галактик.
Разом два телескопи дають рідкісну картину: локальна краса зоряної смерті на тлі найвіддаленіших куточків Всесвіту в одному кадрі.