Ранній Всесвіт був набагато щільнішим і турбулентнішим, ніж сьогодні. У компактних зоряних системах того часу — протоглобулярних скупченнях, ядерних зоряних скупченнях — зірки розташовувалися так близько одна до одної, що фізичні зіткнення між ними були не рідкістю, а нормою.
Нова робота пропонує аналітичну модель зоряної динаміки в таких середовищах. Автори охоплюють широкий діапазон умов — із чорними дірами проміжної та надвеликої маси й без них — і перевіряють передбачення моделі за допомогою методу Монте-Карло. Початкові параметри взяті з високороздільних космологічних симуляцій, що дозволяє вписати динаміку скупчень у реальний космологічний контекст.
Головний результат: зоряні зіткнення у ранньому Всесвіті були повсюдними, а ланцюгові послідовності таких зіткнень природно призводять до утворення надмасивних зір. Крім того, руйнівні зіткнення можуть швидко накопичувати густий газ навколо масивних чорних дір — і це, можливо, пояснює природу «маленьких червоних крапок»: загадкових компактних об'єктів, виявлених JWST на великих червоних зміщеннях.